День і ніч.

(легенда), 6 клас, 11 років.

Одного разу Місячна діва за наказом свого батька Місяця пішла до своєї, старенької бабусі – зірки Венерн, щоб віднести їй нову сукню. Взяла вона кошик, поклала туди сукню і попрямувала Чумацьким шляхом. Тим часом Сонячний юнак, також за дорученням батька Сонця, поїхав відвідати, дідуся Вітра.

В кошик він положив красивий з золотими павучками костюм і теж пішов Чумацьким шляхом. Незадовго він наздогнав Місячну діву. Хлопець хотів зупинити коня і привітатись з нею, але кінь був такий проворний і швидкий, що не зупинився, але заіржавши, копитами вибив із рук дівчини кошик. Плаття випало і, впавши на колючі, зірки, розірвалось на тисячі шматочків. Діва заплакала і лише встигла побачити горду постать Сонячного юнака на сизокрилому коні. Дівчина вирішила повернутись додому і розповісти усе батькові. Вона думала, що той допоможе, щоб Сонячний юнак вибачився перед нею. Та .покарання виявилось набагато жорстокішим. Батько сказав, що Сонячний юнак більше ніколи не побачить Місячної діви і на доказ того виникли День і Ніч.

Я низько кланяюсь рукам

(твір), 5 клас, 11 років.

Для кожного з нас у світі є щось найдорожче. У мене – мама. Адже саме вона запалила свічечку, ґнотик мого кволого життя. До неї я зробила свій перший, несміливий крок. Матуся дала мені свою красу, силу, розум, любов до всього живого і Батьківщини. Навчила мене мати перших слів рідної мови, дала націлену путівку в життя.

Материне крило завжди було зі мною, зігрівало мене в холодні осінні ночі, прогортало до себе, немов голубка голуб'ят.

Всю роботу роблять материнські руки, невтомні, шорсткі, але в той же час, ніжні, лагідні, ласкаві.

Моя матуся завжди добра, лагідна, з яскравою усмішкою, на вустах, а навіть коли сердиться, то сердиться ніжно, ласкаво, без крику і болю. Ніхто не вміє так хороше сердитись, як мама.

Інколи, буває, матінка, образиться на мене за легковажний вчинок, грубе слівце, пустощі, але-навіть, коли я не, попрошу пробачення, з добротою в душі простить, хоч і не забуде.

Я дуже люблю свою маму, так люблю, що згадую рядки з вірша:

Хай завжди буде сонце! Хай зажди буде мама...

Отож, хай живуть наші мами!

 

 

Перший раз у перший клас.

(оповідання), 5 клас, 11 років.

Небо оповили густі сірі хмари, з нього накрапав дощик. Раз по раз вітер легко сколихував золотисте листячко. Хоч і була погана погода, у багатьох домівках була несмілива, якась дивна радість. Зокрема у хаті, в якій жила маленька дівчина Іринка.

Мама приготувала для неї вишиту блузку, гарну спідничку, червоненькі туфельки – все, як в українки. Звичайно, ж як і всім, дівчинці було лячно ще вдома з самісінького ранку. Вона встала, застелила ліжко, почистила зубки, вдяглася і сіла за сніданок. Хоч він і був дуже смачний, Іранці він видався не такий уже добрий. Переляк приглушував солодкий смак чаю і тортів.

Через півгодини дівчинка уже стояла на святковій лінійці у шкільному вестибюлі. Розпочалась вона, за традицією, звуками гімну та словами завуча. і, звичайно, ж тут хтось із дівчаток-першокласниць мав дати школі перший дзвінок.

Повітря сколихнулося від оплесків та шепоту. Одинадцятикласник підійшов до Іринки і підкіс її на плече, вручивши їй заквітчаний айстрами дзвоник.

Дзень-дзень-дзень-дзень! – сповіщав перший дзвінок, закликаючи дітей-школярів на урок.

Душа маленької першокласниці просто розривалась від невимовного щастя. Це щастя було дитяче, щастя першокласниці Іринки.

Грицух Іринка

Эскизы чувств

Создай картинку из обрывков

газет и слёз, мечты и розы;

иль из обломков старины,

пропахшей запахом мимозы,

Нарисовать попробуй ветром

Эскизы чувств, флюид идей.

Венеру, в синий джинс одетой,

из грёз погибших кораблей.

Создай себя из мантры старой,

забытой песни иль стиха.

Не трогай лишь судьбы удары

и низость первого греха.

☼☼☼

Шёпотом листвы,

шелестом травы,

уханьем совы и плачем.

Ты зовёшь меня,

соснами маня

и дачей.

Где под вой вьюг

с песнями разлук

осторожный стук

прячешь.

Осторожный звук,

может ставни стук

будто наяву

слышишь.

И виденья сон

в дереве окон -

видишь.

Будет так всегда –

талая вода

унесёт с собой вьюгу.

Предрассветный час

сон прогонит враз

принеся с собой – скуку...

Шёпотом листвы,

уханьем совы

ты зовёшь меня...

Поздно.

Світлана Волкова (Осадчук)

випускниця 1993 року

Хочу піти з тобою…

Я хочу Тобі признатись у тому, що

несподівано настає

І завжди залишає сліди...

Я хочу Тобі признатись у тому, що

глибоко ранить душу

І назавжди залишає шрам...

Я хочу Тобі признатись у тому, що

вбиває і воскрешає...

Я хочу Тобі признатись у вічному –...

☼☼☼

У кожної людини є свій

виноградник життя.

У когось він росте і дає великий

врожай,

А у когось – всихає.

Мій же – тільки стелить собі шлях

у майбутнє...

Кожний виноградник дає свої

плоди.

Мої плоди – плоди любові.

Любові до Тебе...

Наталя Ліхновська

випускниця 2006 року

Випускники 2008

Мій першовересню, уклін тобі складаю...

Закінчилось веселе, тепле і безтурботне літо. В спогадах залишились літні табори, нові друзі, прогулянки парком...

Попереду нас чекає щось нове, невідане. Але для того, щоб перейти у те «нове», більш доросле життя, потрібно зробити останній крок, який називається - одинадцятий клас.

Цей крок ми почали зі свята першого дзвоника. Цього я не забуду ніколи. Того дня мій клас стояв на почесному місці для випускників. Всі були одягнені у вишиті сорочки, як справжні українці. Небо було прекрасно голубе, повівав легенький вітерець, світило сонечко, і все навкруги здавалось таким чудовим, але на наших очах блищали сльози... Ми розуміли, що ніколи вже не повернемося на свято дзвоника до рідної школи.

За ці роки школа стала для нас другою домівкою, однокласники – не тільки друзями, а кимось набагато більшим, вчителі замінили близьких нам людей. Вони піклувалися нами, навчали, приділяли увагу кожному. Я завжди пам'ятатиму свою першу вчительку Василишин Наталю Іванівну. Саме вона дала нам ті початкові знання, які ведуть нас шкільною стежкою вже одинадцятий рік.

Описувати школу, свій клас, вчителів можна довго, тому що за ці роки було багато зроблено, сказано, перелічено. У нас були злети і падіння, в яких нас підтримували друзі, близькі, вчителі. Скоро збіжить останній наш рік у школі. Ми підемо і, на жаль, вже не повернемось в рідні стіни. Я завжди буду пам'ятати ті прекрасні шкільні роки, сумуватиму за ними і повертатимусь до них у снах.

Лисобей Христина

Хоча ялина не втрачала свого красивого вбрання і стояла цілу зиму, мов цариця, але вона сумує за весною, співом птахів, за веселим настроєм малят і за цією теплотою, яка укриває весь світ.

Войтович Ольга

Я кожен ранок йду до школи і дивлюся на гойдалки, і згадую, як ми в молодших класах гойдалися на них, а тепер вони притаїлися і чекають, коли діти будуть гойдатися на них.

Ковальчук Катерина

Швидко спливе навчальний рік, і ми, в минулому ще боязкі первачки, уже за стінами рідної школи. Іду до школи, на серці боязкий смуток. Вдивляюся у небо, воно бездонне, глибоке, як наше шкільне життя.

Чорній Галина

Знаю, що в кінці відпочинку тебе чекає частинка твого юного життя – школа, вчителі, однокласники.

Глибокі безкраї небеса – престол Господній. Залишаються назавжди спогади про те, як гарно зустрів нас вересень останній раз у школі.

Заєць Анна

Дивлюсь я на школу, і розумію,що більше сюди я не повернуся.

В моєму серці назавжди залишиться плакуча верба при вході в шкільну браму, яка завжди рада вітати нас, школярів.

І тільки де-не-де на деревах похитується жовте листя, що нагадує про осінь, про мій останній першовересень...

Качмарик Назар

Позаду залишалось тепле, тихе, затишне літо. Воно залишиться у моїй душі вічно. Зараз надворі тепло, сонячно і небо розкинуло свої безмежні голубі крила.

Мотика Володимир

Випускники 2009 року

Україна

Дивлюсь на небо й хмари,

Торкаюсь вітру.

На вітах вже біліють перші квіти –

І сонце усміхається здаля

Я усвідомлюю, що це моя нова земля –

Це Україна – квітне навесні,

Бо зігрівають її промені ясні.

Я встану рано й вийду на поляну

Очима тисяч квітів на усе це погляну

І зрозумію – це моя земля,

В моїй особі є її ім'я,

І берегти його повік я буду.

Більшого скарбу, ніж вона я не здобуду

У мене з тисяч уст її ім'я, –

Це Україна – матінка моя!

Кікеля Людмила

Вже плаче осінь за вікном

Заплакало небо рясними сльозами. Туман тихо осідає на землю, рясно встелену подекуди то багряним, то жовтим килимком. Ряснонамистова калина тихо попелилася і сумно зітхає. Зима все частіше кидає на землю свої холодні погляди. Пожовтіле від осені листя тихо кружляє в повітрі. Кістляві руки голих дерев ніби хочуть обійняти осінь, яка так швидко йде з землі. Сонечко де-не-де сумно вигляне з-за хмарки. Йому холодно, і воно швидко ховається. Вся природа неначе готується зустріти крижану зиму. А горобина, як символ осені, тихо стоїть хитаючись. Туя, неначе сторож спокійно стоїть. Вона єдина ще не подає вигляду, що йде на землю холод. Вона, як і ялина, урочисто стоїть в своєму святковому зеленому костюмчику, ніби символізуючи тепло і радість. Вся природа готується провести осінь і зустріти зиму. І ще не віриться, що так швидко потрібно прощатися і поринати ніби в інший світ холоду.

І от звучить прощальна пісня природи. А осінь тихо плаче за вікном...

Туркот Ірина

Осінь

Твір-мініатюра

Прекрасна осінь... Золотава пора року. Розмальовані листки дерев. Позолочена трава-пліткарка. Грибочки-охоронці. Лісові гноми, мешканці лісових долин. Рясні плоди матінки землі. її дарунки. Останні промінчики тепла, соня. Прощальний клекіт журавлів. Похмуре та засмучене дерево, як і сонце. Налякані хмаринки. Пригнічені очі заплаканої берези. Її поганий настрій. Тремтячі гілки. Печаль. Сумне відлуння річкової пісні. Її шептання. Мрії про весну. Про тепло. Про нашу радість.

Місюра Ольга

випускниця 2010 року

Інформація
Опитування
Твій улюблений урок:
Усього відповідей: 232
Емблема гімназії